Вже
минуло три місяці, дев'ять неділечок,
Як не чую от мелодії ласкових словечок.
А не бануй, дівчиненько, що його пропала,
Я все питав, чи в ній люба, що ти не казала.
Подивійся,
файно,
любко,
подиви,
подиви,
Як ти говори,
веселенький,
куди ми ходили?
Ой, куди ми походили, вже ви не ходите,
А кого ми полюбили, вже ви не любите.
Ой, зелені огірочки, жовтенькі квіточки,
Нема мого миленького,
плачуть чорні очки,
Нема мого миленького,
нема його тутка,
Вже за його слідочками посходила рудка.
Вже на тій доріжечці трава зелененька,
Я вже не твій,
ти не моя,
любко,
солотенька.
Ой,
на ланчик доріжечка,
на ланчик,
на ланчик,
Ані моя миланочка,
ані я миланчик.
Ой,
як я була
сім год юдовою,
Вже й не мала
землі под собою.
Ой,
як на мене
вороги взялися,
Іди за
мій шагу, міру топи,
Все я людською долею вчинила.
І вже й не журую, журую,
Я
ж думала,
що я затвердувала.
А як будуть сухі думи, яблука родити,
Тоді буду файно, любко, до тебе годити.
На тім боці,
при толоці кінь пасець завсідли,
Як не люблю,
то не осьму,
хоч була би всрібли.
Вупав сніжок на говіж, та все пропадає,
Ужинився мій маленький, а тепер сікає.
А як мисей сходили, сухі думи цвіли,
А як мисі розходили, зелені зов'яли.