КИРИЛО КОШУМ'ЯКА
І щороку посилали йому дань.
Давали або молодого парубка, або дівчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя.
Нічого робити, коли давали городяни, треба йому давати.
Послав князь свою дочку в дань Зміїві.
А дочка була така хороша, що й сказати не можна.
То Змій і полюбив її.
От вона до нього підлестилась та й питає раз.
Чи є на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
Та є, каже.
Такий у Києві, на Дніпру.
Бо як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться.
А як вийде на Дніпро мчити кожи, бо він кожум'як,
то не одну несе, а дванадцять разу.
І як набрякнуть, вони подою в Дніпрі,
то я візьму і учеплюся за них.
Чи витягне він?
А йому байду!
Я пощупий, то й мене з кожами трохи на берег не витягне.
От того чоловіка тільки мені і страшно.
Князівна взяла собі те на думку та й думає,
як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись.
А при ній не було ні душі, тільки один голубок.
Вона?
Викладувала його, ще як у Києві була.
Думала, думала, а далі і написала до отця.
Отак і отак у нас, пан очі, є в Києві чоловік.
На ім'я Кирило, на прізвище Кожум'яка.
Благайте ви його через старих людей,
чи не схоче він із змієм побитися,
чи не визволить мене бідну зневолі.
Благайте його, паноченьку, і словами, і подарунками,
щоб не образився він, за яке незвичне слово.
Написала так, прив'язала під крильце голубові,
та й випустила у вікно.
Голубок злетнув під небо та й прилетів додому.
На подвір'я до князя.
А діти саме бігали по подвір'ю та й побачили голубка.
— Татусю, татусю, чи бачиш, голубок від сестриці прилетів.
Князь перший зрадів, а далі подумав-подумав і засумував.
— Ой, це ж уже проклятий Гірут, згубив, видно, мою дитину.
А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка.
Він за карточку, читає, аж дочка пише, так і так.
Ото зараз покликав він до себе всю старшину.
— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кужубякою?
— Та є, князю, живе над Дніпром.
— Як же до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
— Отосяк так порадив.
Та й послали до нього найстарших людей.
Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері, та й злякались.
Дивляться, сидить сам Кужумяка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кош.
Тільки видно, як коливає от такою білою бородою.
Один з тих посланців, Кужумяка зжахнувся, а дванадцять кош тільки трісь, трісь, обернувся до них, а вони йому в пояс.
— Ой, от так і так прислав до тебе князь із просьбою.
А він і не дивиться, і не слухає.
Розсердився.
— Що?

— Що через них та дванадцять кош порвав.
Вони знову, давай його просити, давай його благати, стали навколюшки.
Шкода.
Просили, просили, та й пішли, понуривши голови.
— Що тут робитимеш?
— Сумує князь, сумує і вся старшина.
А чи не послати нам іще молодших?
— Послали молодших.
— Нічого не вдіють і ті.
Мовчить та сопе, наче й не кажуть йому нічого.
Так розібрало його за ті кожи.
Далі надумавсь князь і послав до нього малих дітей.
Ті, як прийшли, як почали просити, як стали навколюшки,
та як заплакали, то й сам, коже, м'яка, не витерпів, заплакав, та й каже.
— Ех, ну, це ж уже для вас я це роблю.
Пішов до князя.
— Давайте ж мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився смолою,
взяв булаву, таку, що може в ній путів десять, та й пішов до змія.
А змій йому і каже.
— А що, Кирило, прийшов битися чи миритися?
— Да де миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим.
— От.
Почали вони битися, аж земля гуде.
Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирви.
Що розбіжиться та вхопить, то так ж буток конопель й вирви.
А Кирило його здоровеною булавою як улупить, то так і вже не в землю.
А змій, як вогонь горить, так йому жарко.
І поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи,
то Кожум'яка, вже й обмотавшись коноплями, і смолою обсмолився.
Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум'яки,
то він його булавою луп, луп, аж лунає.
Билися, билися, аж курить, аж іскри скачуть.
Розігрів Кирило змія ще лучше, як коваль левіш у горні.
Аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А по горах народ стоїть, як неживий.
Сцепивши руку...
жде...
Що ж то буде?
Кулице, зміюка...
У!
Аж земля затряслась.
Народ, стоїчи на горах, так і сплеснув руками.
От Кирило, от так Кожум'яка!
А Кирило, вбивши змію, визволив князівню,
і віддав князеві.
Князь вже й не знав, як йому дякувати.
Та вже з того часу і почало зватися те урочище, де жив Кирило Кожумяками.
На цьому ця казочка закінчилась.
Але будуть інші.
Дякуємо, що слухаєте Казунька Югій.
На добраніч.