Ми разом уже понад 10 років
Подумки розмірковував Віктор
Понад – це ще 4 плюс
Сьогодні знову була сварка
Дурна, безглузда, незрозуміла ні за змістом,
ні за формою
Тебе не цікавить нічого, окрім твоїх цифр
Звітів,
кількості замовлень,
нудних розмов з партнерами
А ще гірше – нудних зустрічей з сімейними парами
На яких доводиться говорити про ніщо із втомленими
одноманітністю життя дружинами твоїх колег
Вони то перекидаються цитатами з якихось модних серіалів
То обмінюються плітками про знаменитостей,
за якими тягнеться шлейф спільного радянського минулого
Знайшлась інтелектуалка!
Сама ж дивися серіали! А про що з тобою говорити?
Про твоїх самотніх подруг,
які,
мов мухи на мед,
злітаються на дурні плітки?
Або ж вислуховувати твої нарікання на прісні сімейні будні?
У колі своїх подруг ти почуваєшся на висоті
Адже твоя реалізованість як заміжньої працюючої жінки тут очевидна
А ці дурні обговорення політичних подій?
Тобі вони ще не остогидли?
Знайшлася політичний аналітик,
творець держави в телеекранному вимірі
А ще вічна невдоволеність усім!
Та хто ж це витримає?
Сьогодні ці діалоги,
або радше монологи,
які не вимагали відповіді,
відійшли в минуле
Вихід з кола образ і звинувачень підказала улюблена свекруха
Марія Іванівна полюбляла телефонні розмови
Ними вона хоча б якоюсь мірою компенсувала
свою відсутність у квартирному просторі дітей
Не змовляючись,
вони швидко і спільно пройшли майстер
-клас з регламенту телефонних розмов
Головне,
щоб вона відчувала твою присутність у розмові
Це може бути підтакування,
угукання,
або ж як ви це розгляділи?
Як тонко підмічено, ви так умієте порадити?
Варіантів було достатньо
Улесливі слова сприймалися без найменшої підозри на іронію
Ти не боїся,
що вона образиться?
Не перестарайся,
радили подруги
Головне,
інтуїтивно відчувати межу допустимого словоблуддя
А ще зберігати зацікавлено заклопотане забарвлення голосу
У мене вже є навички у цій справі
Я ж працювала у сфері захисту авторських прав
А там ми ці творчі особистості
Будь-який конфлікт полагоджувався після
проспіваної оди в ославу неповторному талантові
та критиці тих,
хто не зумів розледіти покликання Боже
у нотній партитурі чи поетичних рядках
І ще кілька правил
Зі старшими не сперечайся
Хвали досвід і вдавай із себе дуже уважного слухача
Нікому не цікава твоя думка
Люди хочуть виговоритися
Хочуть, щоб їх слухали
А звіком це бажання стає все настирливішим Я б сказала,
напористішим
Наші мами і бабусі,
мабуть, бояться, що не встигнуть усе розповісти
Або ж,
що заблукають у тенетах накопичених і невисловлених думок і спогадів
Як добре,
що існують віддалені міста,
карантини і мобільні телефони
Ти ніби і залишаєшся турботливою дитиною,
виконуєш обов'язок і водночас тобі це нічого не коштує
Щонайбільше 20 хвилин твоього часу на день
І от ще що добре,
коли починає пахнути горілим,
завжди можна змінити тему
Або ж, поскаржитися на поганий зв'язок
Нічого не чую!
От ці оператори!
От ця мережа!
І поговорити нормально не можеш Ну,
ну,
ну,
ну,
ну,
то,
то цілую
Зателефоную завтра
Так,
лише у віртуальному, мобільному світі
Ми так легко можемо зупинити спілкування,
яке стає небажаним
Та й стосунки зберігаються на культурно витриманій ноті
От якби це було можливим стосовно чоловіка,
з яким живеш під одним дахом,
– подумала Юля.
От якби це було можливо,
– мовби,
читаючи думки дружини,
– мрійливо про белькотів Віктор.
Однакові думки виникали у них уже давно.
Це могло б бути добре, якби не нудно.
Інколи так хотілося чогось непередбачуваного.
Уже забулося,
хто з них першим вирішив спробувати погратися
в сімейне життя з мобільним забарвленням.
Домовленість дійсно на місяць.
Спілкуємося в телефонному режимі.
Кожний має право перервати розмову.
Має вибір відповідати чи не відповідати на дзвінок.
Театр абсурду.
Але нехай.
Адже усе в нас уже абсурдне.
Що ж,
можливо,
це для нас стане своєрідною психотерапією,
бо я вже не витримую твої вічні нарікання.
А я твої претензії, прискіпування.
А ти забув, як можна розмовляти без крику.
А ти взагалі відівчилася контролювати свій словесний потік.
А ти лише зі сестрой і мамою сюсюкаєшся.
А ти тримтиш, щоб лише й догодити своїй мамі.
Ну,
виговорись, виговорись.
Це твій останній шанс.
Через 15 хвилин переходимо до режиму телефонного спілкування.
Та чи довго ти витримаєш?
Не сумнівайся,
витримаю.
А от ти!
І ще одна умова.
Розмовляємо не дивлячись одне на одного
і не хапаючи одне одного за руки.
Краще з різних кімнат.
Ок,
тож розпочинаємо.
Цікаво, хто зійде з дистанції першим.
Ну, моя віртуальна,
можеш ще писати есемески,
щоб логічніше викласти свою думку.
У тебе з логікою не все гаразд.
На добраніч,
були останні слова,
які вони сказали одне одному перед зміною формату спілкування.
І розійшлися по кімнатах.
Вона у спальню, а він у вітальню на диван.
Цьому рішенню передувало відчуження тіл,
які відштовхувалися одне від одного відчуттям,
якщо не огиди,
то протесту стосовно порушення
інтуїтивного кордону між чужим і своїм.
Так,
саме чужим,
бо відчуття все більшої віддаленності і
роздратування зростали не лише на рівні емоцій,
а й на рівні дотику рук,
ніг, плечей, усіх частин тіла.
Дратувати почало все.
Інтонація голосу,
хода,
жести,
дошкулити,
образити стало своєрідним змаганням.
І якщо вдавалося досягти мети,
усе єство сповнювалося гірко-солодкавою злою радістю перемоги.
Вона наркотично вимагала «Продовжуй,
йди далі,
не зупиняйся!»
І вони йшли,
руйнуючи лінії табу,
заборони моралі.
Він каже, що я не сексуальна, целюлітна товста,
і це при моїх 58 кілограмів.
То нехай відчує сексуальність дивану.
Вона зі змішаним почуттям образу і помсти жбурнула постіль на диван.
Ранок настав, як завжди, нахабно.
Світло ввірвалося крізь шибки,
нагадуючи,
що час вставати.
Юля стрімко вкинулася до ванної кімнати,
щоб першою змити залишки сну.
Крізь шум фену слабо проривалося дзеленчання мобілки.
«Ти ще довго!» – невдоволено прошипів Віктор.
«Скільки треба,
стільки буду! Почекаєш!» Юля вимкнула зв'язок.
«Ах, так?
Я їй зараз покажу,
що теж можу хамовито розмовляти»,
–
вибудовував кархоломні дошкульні плани Віктор.
Юля вийшла з ванної кімнати,
гордо піднявши голову із задоволено злою усмішкою.
Обличчя з цією усмішкою стало подібним на викривлену маску.
Снідали мовчки.
Мовчки розбіглися у напрямках своїх офісів.
«Слухай,
а в тебе геніальна ідея!
Може,
ще створиш блог,
присвячений мобільній терапії кризи подружнього життя
?» – із заздрістю в голосі запитав Віктора Микола.
«Побачимо,
що з цього вийде.
Але тепер в мене є стоп-кран.
Завжди можу зупинити словесне бомбардування
моїх нервів і не чути гадючого шипіння».
Юля протягом дня часто поглядала на екран мобільного.
Чи немає пропущених викликів?
Але телефон мовчав.
Віктор раніше звільнився з роботи.
Повертався додому не поспішаючи.
«Цікаво,
чи приготує вечерю?
Ні, то замовлю піцу або бургер.
Сам не готуватиму.
Коли це він сьогодні з'явиться?
Стіл на крию на одного.
А сама сяду у вітальні і гортатиму книжку».
Двері звично заскріпіли і відчинилися.
Звично задзеленчав дзвіночок над ними.
Юля автоматично зірвалася з місця,
щоб зустріти традиційними запитаннями,
як минув день,
чи були цікаві зустрічі,
чи не забув купити хліб,
але вмить отянулася і зупинилася на півдорозі.
«Куди рвешся?
Сиди, дурепо, бери мобілку і дзвони».
«Привіт.
Їжа на столі.
Хто піде з Арчі
?» Стиль розмови був телеграфним.
Може,
надто сухо вловила себе на думці,
зате Валерянку не доведеться ковтати.
«Я виведу, пса,
добре,
що хоч хтось тобі радіє»,
– відповів із сусідньої кімнати втомлений голос чоловіка.
Юля вирішила продовжити своє спілкування з планшетом.
У Фейсбуці поставила оподобайки під постами тих,
кому хотіла зробити приємно,
або ж кому хотіла нагадати про себе.
Від цього їй стало трішки веселіше.
Відчуття самотності і жалю до себе дещо зменшилося.
У стрічку новин від друзів вперто впліталася тема війни.
Це були пости від тих,
хто воює чи волонтерить з констатацією «Я живий»,
«Ми зібрали кошти»,
або ж з короткою звісткою про чиюсь смерть.
Обличчя,
красиві у більшості молоді,
дивилися на неї проникливими поглядами в звічності.
Це були пости прощання,
нагадування «Я був на цій землі»,
«Я захищав тебе».
Тоді її сповнювали біль і лють.
А ще якесь дивне відчуття провини.
Були ще й пости приємні для ока.
Від них віяло елегантністю Парижа,
теплом морського узбережжя,
красою пейзажів.
А ще як дисонанс відчаєм самотності,
який не завжди вдало маскувався за гламурними фотосесіями.
А
потім була відеоконференція в Зумі.
Війна порозкидала колег по роботі різними містами,
країнами.
Локдаун відкрив можливості працювати офлайн,
а війна підхопила і розвинула можливості
віртуального спілкування в мережі.
Віртуальний світ ставав усе яскравішим,
різноманітнішим,
нахабно відтісняючи реальний світ сірих буднів.
«Кому б ще подзвонити
?» – подумала Юля.
Вибір був обмежений.
Тематика розмовна перед визначеною.
«Каті,
розповім про те,
як я вирішила провчити Віктора.
Галі про те,
які гарні квіти розцвіли в парку біля фонтану.
Ні,
телефонні розмови – не найкращий вихід.
Я все одно прислуховуюся до інтонації її голосу.
Я все одно намагаюся відгадати,
що вона мала на увазі,
коли хіхікнула.
А те зітхання,
а музичний фон і веселий рехіт бару –
вона мене дражнить чумовими ефектами.
«Еврика, у мене є ідея.
Перейдемо на есемески і телеграфний стиль.
Це буде реальне відчуження»,
– вирішив Віктор.
Пропозицію було озвучено.
Юля, на диво,
радісно погодилася на комунікаційний експеримент.
«О,
це геніально!
Я за!»
Телефонні дзвінки замінили бемкання есемесок.
Тиша впевнено відвоювала все більше
простору в їхній двокімнатній квартирі.
Я купив консерви псові.
Хто вигулює вранці Арчі?
Обід у холодильнику.
Повідомлення ставали все коротшими.
«Може і нам з Володою спробувати влаштувати есемесні канікули?
Я вже так втомилася від його вічного крику,
від в'їдливих зауважень»,
– розмірковувала Марійка.
«Цікаво, скільки вона витримає.
Мені це не важко,
а от для неї розмови по телефону – спосіб існування»,
– ділився своїми роздумами з друзями Віктор.
«Старий,
будь розумнішим,
завершуй цей спектакль.
Це надто штучно.
Це лише зволікання.
Усе одно доведеться вирішувати.
Не будь боягузом.
Або перегорниці відносини,
або шукає якесь інше конструктивне рішення».
Сірі будні наповнилися страхом і безпорадністю,
коли в кожну домівку увірвалося моторошне слово «війна».
З'ясувалося,
що у багатьох знайомих бабусі руками
набридали рідним своїм голосінням,
лише щоб не було війни.
Тепер прийшло усвідомлення,
яка віковічна правда була закодована у цій короткій фразі.
Уже не один рік біля храмів і цвинтарів лунала плине кача.
Жінки в чорному із заглибленими у спогади
поглядами блокали вулицями українських сіл і міст.
Перехожі під годіння автомобілів,
у яке вривалася пісня смерті та пам'яті,
клякнувши на коліна і ледь стримаючи сльози,
проводжали похоронні процесії,
процесії повернення героїв додому,
де могили орошуватимуться сльозами рідних,
а вогники свічок розмовлятимуть провічне з їхніми душами.
Десь там лунали вибухи, гинули люди.
Так близько і водночас далеко,
бо більшість не була безпосереднім учасником чи просто
реальним спостерігачем звірств на рухи злочинів смертей.
Реальність війни ставала очевидною,
а не стрічкою новин з фронту,
коли гул,
сирен,
тривоги,
ракетні вибухи,
гуркотіння шахедів час від часу вривалися
в тривожний спокій українських міст.
А ще мовчання мобільних у тих,
хто пішов на фронт,
звістки про полон чи загибель рідних,
друзів чи просто знайомих.
Хтось отримав повістку,
хтось пішов добровольцем,
хтось мав відтермінування,
хтось залишився працювати за кордоном.
Кожний робив свій вибір,
пояснюючи його насамперед самому собі.
Віктор отримав повістку,
наче виправдовуючись пояснював своє рішення.
«Піду.
Вене тут ніщо не тримає,
дітей немає.
З дружиною прямуємо до розлучення.
Питання часу.
Залишилися самі формальності.
Нехай звикає жити сама.
Та й додам барвів своїй прилизаній нудній біографії.
Зроблю щось корисне і варте поваги»,
– ділився роздумами з друзями.
Ранішній дзвінок розбудив її.
То була Галя.
«Ти хоч знаєш, що твій мобілізований?»
«Хто мій
?» – спросоння відразу й не второпала,
про що говорить подруга.
«Та в герої записався твій коханий.
Він що, тобі навіть не написав?»
«От свиня!
І тут вирішив мені дошкулити.
А я то думаю, чого не дається знати,
що й вдома не ночував».
Її охопили злість і образа.
«Це він вирішив.
Це його справа»,
– коротко відповіла подрузі і перервала розмову.
Після від'їзду Віктора вона й не помітила,
як усе частіше почала відстежувати новини з фронту.
На її есимески Віктор відповідав не завжди відразу і коротко.
«Як там Арчі?
Чи у вас усе гаразд?
Воюємо.
Ось і все,
жодного слова про те,
чи сумує,
де він».
«З Арчі все гаразд.
Я працюю.
Волонтерю, як можу».
Листування було аж надто телеграфним,
беземиційним,
відчуженим.
Але воно було.
Так тривало декілька місяців.
А потім запала тиша.
Так,
саме есимесна тиша.
Буду розумніша.
Подзвоню.
Як не відповість, то побачить, що дзвонила.
Піймала себе на думці,
що в неї з'явилася якась жагуча потреба почути його голос.
Звістка про те,
що його поранено,
і він знаходиться у Дніпрі в госпіталі,
надійшла від Олексія,
який подзвонив їй,
назвався побратимом Віктора.
Олексій коротко констатував.
«Поранений.
Живий.
У Дніпрі в госпіталі.
Живий.
Це слово пекло її наскрізь.
Юля відчула,
як якась болюча радість заполонила її груди і не дає дихати.
Запитати про поранення не змогла і не захотіла.
Боялась,
щоб запитання не було сприйняте як свідчення невпевненості,
зради.
Невагаючись, вирушила до Дніпра.
Сонний шов,
сидячи в тамбурі,
гортала сторінки книги пам'яті.
Ось вони вперше поцілувалися.
Він тоді ніби ненароком нахилився,
щоб зняти з її волосся клиновий листочок.
Той листочок вона заховала на щастя.
А в них же воно було.
Було.
Боже,
якими безглуздами здавалися тепер усі їхні сварки.
Гразмобільним.
І знову спогади.
Ось він чекає її вдома,
запрошує до кухні,
де накритий святковий стіл,
у вазі троянди, а на плиті парує вечеря.
Сьогодні рік,
як ми разом,
як ми зустріли одне одного,
я щасливий.
Чому ми не вберегли це відчуття?
Відчуття не лише спільного щастя,
а й суму хвилювань?
Чому влаштували цей спектакль відчуження,
цю штучність відносин?
Чому замарували мовчанням те,
що нам подаровано долею?
Розуміти найтонший відтінок голосу,
найменший порух тіла одне одного.
Тепер усе буде інакше.
«Ти живий,
ти повинен жити», повторювала як молитву.
Дорога до чужого міста тривала вічність.
Це був шлях повернення до чогось головного.
Що б під штовхою двох людських істот бути разом.
Це був шлях у невідоме,
у випробовування долі.
Але вони їх здолають.
На підході до госпіталю її охопив страх.
Вона раптом усвідомила,
що на неї чекає інший Віктор.
Кращий чи гірший, але інший.
Палата різала зір своєю білизною.
Юлі здалося,
що вона ступила через портал між реальністю і майбутнім.
Тут поверталися до життя і звикали знову жити ті,
хто відчув крихкість буденності,
мінливість долі.
Чому саме зі мною?
Треба було вчитися жити з цим запитанням,
не шукаючи відповіді.
Віктор усміхнувся,
побачивши її.
Вони мовчки дивилися одне одному в вічі.
Прийшло усвідомлення,
що мовою погляду можна сказати більше,
ніж словами.
Але понад усе вона хотіла почути його голос.
Так,
саме голос.
«Привіт,
ось так лежу і можу говорити».
Ці перші слова стали для них чимось дуже важливим.
Вони були не лише початком розмови,
а й першим обережним кроком до відновлення не-СМСного діалогу.
Юля впіймала себе на думці,
що ніяка телефонна розмова,
ніяке листування,
ніякі меседжі не в силі замінити того вічного,
що криється за визначенням живе спілкування.
«Я багато думав,
тут часу вдосталь.
Картаю себе за все,
за всі дурощі,
за СМСне шоу,
за те,
що висував якісь дурні вимоги і не хотів сприймати тебе такою,
якою ти є і яку я покохав.
Бачу, що зараз викликає у тебе жалість,
не хочу, щоб на ній будувалися наші стосунки,
якщо ти, звичайно,
погодишся ще раз спробувати,
спробувати бути разом».
«Та я теж не золото.
Ми стільки з тобою наробили дурощів,
що їх вистачить на всі наступні роки.
То що,
наступні будуть?»
«А ти як думаєш
?» Віктор мовчко усміхнувся і простягнув мізинець.
«Мир миром, тільки знай,
панькатися з тобою, як з дитиною,
не буду»,
напівсерйозно,
напівжартума,
відповіла вона.
«А я з тобою радоб попанькався»,
відповів Віктор.
Вони насолоджувалися розкішшю відтінків спілкування,
змінюючи інтонацію,
жести,
гралися словами,
ховаючи за цією грою свою розгубленість і невпевненість,
ставили собі запитання, чи вони зможуть,
не усвідомлюючи,
що вжитий займенник «ми» дарує їм шанс.