Скарбничка спогадів
Юрчик і Ростик з батьками жили у новому
високому будинку поблизу міського парку,
а бабуся і дідусь на околиці міста.
Вони часто відвідували одні одних,
але бабуся і дідусь усе більше потребували допомоги,
а дорога до їхнього житла забирала забагато часу.
Тож батьки вирішили оселити їх ближче.
Спочатку бабуся і дідусь відмовлялися,
але згодом погодилися.
Навіть зраділи,
коли оглянули свою нову квартиру із просторими кімнатами,
балконом і виглядом на річку.
До переїзду готувалися усією родиною.
Мама з бабусею пакували речі,
тато з дідусем перев'язували пакунки мотузками,
а Юрчик підписував кожен фломастером – білизна,
посуд,
книги, тощо.
Ростику також знайшлася робота.
Він старанно рахував коробки,
а ще перевіряв їх на міцність,
залізаючи та стрибаючи на них.
Правда, мамі не дуже подобалася така перевірка.
«Ти зараз або розірвеш пакунок,
або впадеш»,
– попереджала вона.
Особливо цікаво було на горищі.
Там теж виявилося багато дуже важливих для бабусі і дідуся речей.
Хоча мама чомусь так не вважала.
Вона весь час робила марні спроби переконати своїх батьків у тому,
що все це вже старе,
непридатне до використання і перевозити
його у нову квартиру не варто.
Серед купи речей,
винесених з горища,
Юрчик побачив невеличку дерев'яну коробку.
«Цікаво, що в ній
?», – подумав хлопчик.
Там точно заховано щось таємниче,
– загадково прошепотів Юрчик на вушко Ростику.
Можливо,
там зачаїлося якесь казкове створіння,
якийсь смерф або легочудик або і справжній маленький динозаврик,
–
поважним тоном розмірковував Ростик.
Юрчик вибрав хвилину,
коли бабуся присіла на стільчик серед
спакованих речей і вирішив її запитати.
«Бабусю,
а що там у тій коробці?»
«О,
то не проста коробка,
а чарівна»,
– відповіла бабуся.
«Обіцяю вам незабаром усе розповісти».
Обіцяного довелося трішки зачекати.
Коли у новій квартирі вже все було розставлено по
місцях і батьки дозволили дітям там заночувати,
Юрчик вирішив нагадати бабусі про її обіцянку.
Замріяно зітхнувши,
бабуся взяла коробочку з полиці і
поставила її на стіл перед хлопчиками.
«Перед вами не просто коробка, а скарбничка.
Скарбничка спогадів».
«Яка скарбничка
?» – на випередки загукали хлопчики.
«Що таке спогади
?» – запитав Юрчик.
«Це те,
що зберігається у пам'яті»,
– відповів дідусь.
«Усе те, що мені сподобалося
?» – уточнив Юрчик.
«Не завжди.
Трапляється,
що спогад не дуже приємний,
але корисний.
Скарбничка любить,
щоб її відкривали при тьмяному світлі.
Запалімо свічечку і тоді подивимося,
що там усередині»,
– запропонувала бабуся.
На столі замарихтів жовтий вогник.
Дідусь підійшов до старенького програвача і вімкнув його.
Кімната наповнилася звуками музики.
«Я вже чув цю мелодію», – прошепотів Юрчик.
«Так,
це наше з бабусею улюблене танго»,
– пояснив дідусь.
Усі замовкли,
боячись налякати відчуття дива,
яке ставало усе сильнішим.
«Що ж,
ну ми всі разом промовимо чарівні слова.
«Скарбничко, відкрийся»,
– запропонувала бабуся.
Усі четверо повторили ці слова,
і дідусь відкрив коробку.
Бабуся почала обережно розбирати її вміст.
Чого там лише не було?
Зайчик з одним вухом,
вітальні листівки,
підписані неупевненим дитячим почерком,
а ще засушені квіти та листочки,
прикріплені до аркушиків паперу.
Маленький дитячий черевичок,
солом'яний капелюшок,
старенький фотоапарат,
альбом із чорно-білими фотографіями.
Лялька Барбі.
«Оце скарбничка наших із дідусем спогадів.
Уже багато років ми не відкривали її,
а сьогодні,
мабуть,
настав час зробити це»,
– сказала бабуся.
«А що це за зайчик?
А звідки тут засушені квіти
?» – градом посипалися запитання.
Хлопчики хотіли якнайшвидше довідатися про те,
що криється за кожним предметом,
які спогади вони бережуть.
Бабуся і дідусь лише загадково усміхалися.
«Про кожну з цих речей можна розповідати цілі історії.
І ми з вами вже зараз вирушимо у подорож минулим.
Але для початку оберемо найцікавіші і поочальні історії»,
– мовив дідусь.
«Отже,
обирайте,
про що буде перша розповідь»,
– запропонувала бабуся.
«Про фотоапарат», – разом вигукнули хлопчики.
«Що ж, тоді розпочинаємо.
Слухайте», – погодився дідусь.
«Спогад про фотоапарат.
Коли я був таким хлопчиком, як ви,
який щойно пішов до першого класу»,
– згадував дідусь.
«У мене була мрія – мати справжній дорослий фотоапарат.
Сьогодні ви мрієте про планшети, смартфони.
А в ті далекі роки,
коли про мобілки ще й ніхто не чув,
саме фотоапарат був пристроєм,
який давав можливість закарбувати якісь важливі моменти з життя,
подарувати другові чи подрузі фото на пам'ять.
Я довго міркував над тим,
як заробити гроші,
щоб купити це диво техніки.
Чекати,
що його принесе Миколай,
треба було більше,
ніж півроку.
А попереду – літні канікули,
багато вільного часу і можливостей
зробити гарні фото на озері у парку.
У сусідство з нами мешкав літній чоловік на ім'я Степан.
Він завжди радів,
коли я з сестричкою Олею забігали до нього
на подвір'я погратися з песиком Рексом.
Сам дідусь уже майже не виходив за межі свого подвір'я.
«У мене щось болять ноги,
та й сил уже немає»,
– скаржився дідусь Степан.
«Розкажіть нам про те,
як ви ходили на рибалку і одного разу піймали велетенську рибу,
у котре попросили дідуся діти.
А ще про те,
як ви підібрали на вулиці цуценя,
яке назвали Рексом».
«Давно я не бував на озері.
Тепер мій Рекс, якого вигулюють ваші батьки,
більше бачить,
що відбувається навколо»,
– сумом визнав дідусь Степан.
«От якби у нас був фотоапарат,
ми б допомогли йому побачити,
як розрісся наш парк,
з якими кумедними песиками розважається на галявині його Рекс.
А ще ми б зробили фотографії моря,
куди плануємо поїхати із батьками на відпочинок»,
– розмірковували в голос діти.
Сестричка Оля поважно оголосила,
що у неї є план,
гроші ми дістанемо.
Ти чув про те,
як тато розповідав мамі про вигідні інвестиції в бізнес.
«Що таке інвестиції
?», – запитав хлопчик.
«Це,
коли вкладають гроші,
платять за щось,
а з часом отримують за це чи то більше грошей,
чи послуги,
чи потрібні речі»,
– поважно пояснила Оля.
Того вечора діти вирішили оголосити
дорослим про збір коштів на фотоапарат.
Хто зробить внесок,
той зможе безкоштовно замовити собі фотографії,
– повідомили вони усій великій родині,
яка зібралася,
щоб посмакувати маминими пирогами.
Дорослі прихильно поставилися до пропозиції братика і сестрички.
У дитячу скарбничку посипалися гроші.
Оля старанно записувала імена усіх інвесторів у блокнот.
Але діти розкрили скарбничку.
З'ясувалося,
що для купівлі фотоапарата не вистачає зовсім трішки.
Тато з мамою погодилися докласти потрібні кошти,
адже це сімейний бізнес.
Запакований фотоапарат несли додому у торбинці по черзі.
Виявляється,
самого фотоапарата замало, щоб отримати фото.
Та нехай маленької,
але фотолабораторії треба ще докупити деяке обладнання.
Це вже я візьму на себе, – пообіцяв тато.
Сам навчуся і вас навчу.
Як ви думаєте,
хто був на першому нечіткому фото,
яке зробили діти?
– запитав дідусь Юрчика і Ростика.
– Рекс, не вагаючись, відповів Ростик.
– А як ти здогадався, – поцікавилася бабуся.
– Бо Рекс не зміг би критикувати фотографів за якість.
Дітям хотілося зробити приємне сусідові Степану.
І їм це вдалося.
Сусід нарешті побачив,
як тепер виглядає його улюблений ставок,
які спортивні та дитячі майданчики з'явилися у парку.
Ось подивіться,
а це і сам дідусь Степан із Рексом на веранді свого будиночка.
Бабуся віднайшла фото в альбомі.
Сусід Степан,
мабуть,
був першою людиною,
яка подарувала мені відчуття задоволення від свого вчитку.
Радість бачити щасливу усмішку іншого,
усвідомлення того,
що до її появи причетний ти сам,
– зізнався дідусь.
А це мій гербарій! Бабуся обережно почала розкладати
на столі аркушики із засушеними листочками.
Їх аж двадцять! – полючили діти.
Так, двадцять.
І це не випадково.
Послухайте тепер мою розповідь.
На вулиці була золота осінь.
Вона вкривала землю різнобарвним килимом із листя.
Листя падало з дерев,
витанцьовуючи карколомні піруети під мелодію вітру.
Люди раділи кожному промінчику сонця,
яке ще дарувало тепло,
ніжило обличчя та вражало своєю яскравістю на голубому небосхилі.
Діти весело бавилися на майданчику.
«Хто зможе найвище розгойдати гойдалку,
а потім зіскочити з неї якомога далі?
Я точно переможу! – хвалькувато проголосив Глег.
«Це дуже небезпечна ідея»,
– розсудливо зауважила Іринка.
«Спробую.
І побачите, що зумію скочити найвище і найдалі».
«Я вирішила прийняти виклик однокласника і позмагатися»,
– згадувала бабуся.
Гойдалка слухалася мене,
і скоро я відчула,
що здіймаюся високо,
дуже високо над головами друзів.
«Скачи! – вигукнув Олег.
Обережно – застерегла Галинка.
Але я вже не чула друзів.
Я готувалася до польоту і ледь стримувала гучне биття серця.
Відірвала руки від ланцюгів гойдалки.
Коротка мить,
і я опинилася на землі.
Та замість захоплених вигуків друзів я
почула їхні схвильовані та перелякані голоси.
«Ти жива?
Ціла?
– запитували вони мене.
Питання звучали безглуздо.
Безсумніво,
я була жива-живісінька і,
здається,
ціла.
Але біль,
гострий біль,
нога не слухалася і боліла.
А потім була швидка допомога,
травмпункт, наляканий погляд мами.
«Вашій дівчинці дуже пощастило.
Перелому немає.
Сильне розтягнення зв'язок.
Але гіпс доведеться накласти і деякий час
полежати в ліжку – суворо наказав лікар».
Спочатку мені навіть сподобався рекомендований лікарем режим.
Сподобалося,
що можна не вставати вранці і не бігти до школи,
що знайшовся нарешті час на читання улюблених тореадорів з Васюківки.
Та вже наступного дня стало раптом дуже сумно.
За вікном лунали веселі дитячі голоси,
однокласники дзвонили і розповідали,
як ходили на екскурсію у природничий музей,
як змагалися,
хто краще прочитає вірш Лесі Українки.
Галинка з Іринкою відразу ж прийшли мене відвідати.
«А ось і подаруночки від нас.
Це різнобарвні листочки.
Привіт від осені!»
Дівчатка простягнула мені два великих кленових листочки.
«Нехай веселять тебе!»
Я щиро подякувала.
Але вигадлива Іринка на цьому не зупинилася.
«Ми приноситимемо різнокольорові листочки кожного дня.
Так у тебе з'явиться власний гербарій»,
– пообіцяла дівчатка.
«Він нагадуватиме тобі,
що веселитися потрібно з розумом»,
– зауважила мама.
«Головне,
він залишиться як спогад про вірних друзів,
які підтримали мене у біді»,
– гордо сказала я,
зробивши вигляд,
що не чую зауваження мами.
Мій гербарій поповнювався протягом усієї хвороби.
А тепер,
коли дивлюся на нього,
згадую Галинку і Іринку.
«То це тих пань,
що і сьогодні ти з ними зустрічаєшся
?» – запитав бабусью Юрчик.
«Так,
нашу дружбу ми пронесли через усе своє життя».
Запам'ятайте,
дітки,
дружба – це неоціненний скарб,
дарунок з чедрої долі,
як спогади про неї зігрівають.
Спогад про одновухого зайчика
Поки Юрчик уважно розглядав гербарій,
Ростик обережно витягнув зі скриньки
м'яку іграшку – сіренького зайчика.
Одне його вушко сумно звисало на праве плече,
а на місці лівого була гладенька пустка.
Зайчик десь загубив своє ліве вушко.
«Чи, може, хтось його відкусив
?» – подумав Ростик.
«Розкажіть нам про зайчика», – попросив Юрчик.
І бабуся поринула у спогади.
Зайчик був улюбленою іграшкою вашої мами,
коли вона ще була не мамою,
а дівчинкою Оленкою.
Вона любила ввечері вмощувати його на своїй подустці.
«Тоді мені сняться гарні сни»,
– пояснювала дівчинка.
«Де лише не побував той зайчик»,
– згадувала бабуся.
«Він їздив з нами на дачу, на село до прабабусі.
Навіть до Криму Оленка його возила.
Там вчила зайчика плавати в морі.
Правда, йому це не дуже сподобалося».
Зайчик був чемною і веселою іграшкою.
Він дружив з іншими іграшками,
любив виглядати з рюкзачка,
який його господиня завжди брала із
собою на прогулянку або у подорож.
В ушками він терся об спину дівчинки,
нагадуючи про свою присутність.
«Ідемо на прогулянку.
До парку чи на річку
?» – розмірковувала його господиня.
І зайчик був гордий, що з ним радяться.
Одного дня дівчинка зі своїм пухнастиком вирушили до парку.
Там на неї чекали друзі.
Був гарний, сонячний, літній день.
Зайчику було трішки гаряче,
але коли Оленка поклала рюкзачок на лавку,
що ховалася серед зелені в тіні дерев,
він полегшено зітхнув.
Простяг свої лапки і поринув у заячій мрії,
вигадуючи подорож на біленькій хмаринці,
яка поволі пропливала на небі.
Раптом чиясь рука схопила зайчика за вушка.
Це була чужа рука.
Він це зрозумів одразу.
Оленка ніколи так жорстоко з ним не поводилася.
«Дивися,
який смішний заяць! Хочеш,
дам я тобі його понюхати!» – рудоволосий
хлопчик звернувся до велетенського пса-боксера.
Той струсунув зі своєї морди слину і ствердно гавкнув.
«Де поділася Оленка?
У цієї собаки така величезна пащека.
Він може проковтнути мене!» – з жахом заплющивши очі,
подумав зайчик.
Пес обнюхав зайчика,
а потім весело заскаучав,
запрошуючи його до забави.
Йому видалося,
що буде дуже весело потягати зайчика за вуха.
А той бідолаха лишень перелякано витріщив очі,
сподіваючись побачити дівчинку.
«Нарешті! Нарешті!» – від щастя зайчик аж заплакав.
До хлопця і його пса наближалася Оленка.
«Як ти посмів нишпорити у моєму рюкзачку?
Хто тобі дозволив виняти зайчика та ще й дозволяти його собаці
?» – накинулася на хлопця дівчинка.
«А ти чого лишаєш свої речі будь-де?
А потім ще й маєш претензії!» – відбивався хлопчик.
«Накажи своєму псові віддати мені мого зайчика!»
– чемно звернулася Оленка до господаря-боксера.
«Чак, віддай!» – скомандував хлопець.
Але пес і не думав виконувати наказ.
Він вважав гру із зайчиком дуже веселою і щиро не розумів,
що погано.
Щоб трішки потрясти іграшкою.
Хлопчик спробував визволити зайчика з пащі собаки.
І йому це частково вдалося.
Зайчик нарешті опинився в обіймах Оленки.
Але не відразу зрозумів,
що його вушко залишилося між собачими зубами.
«Віддай вухо!» – ламентував хлопець.
У
відповідь пес вирвався від господаря
і стрімко помчав доріжкою у парку.
Заяче вушко жалібно звисало з його пащі.
«Я його наздожену і заберу вушко! Мені так шкода
!» – винувато і розгублено промовив хлопчик.
Оленка і зайчиком довго чекали на повернення пса із господарем.
Але вони так і не з'явилися.
До дому зайчик повернувся одновухим.
«Не плач! Ми купимо тобі нову іграшку – нового
зайчика!» – заспокоювали дівчинку батьки.
Наступного дня Оленка отримала в
подарунок новенького білосніжного зайчика.
«Тепер він ходитиме з нею гуляти.
Його вона буде брати із собою у подорож»,
– сумно розмірковував одновухий зайчик.
Та Оленка не зрадила свого друга.
Ні глузування дітей,
ні образи не похитнули її відданості у улюбленій іграсті.
Ще довго зайчик зручно вмощувався в
її ліжечку та оберігав сни дівчинки.
Ростика дуже розчулив спогадь про зайчика.
«А чому ніхто не здогадався пришити зайчикові нове вушко
?» – подумав хлопчик.
«Тоді зайчик краще б чув і не виглядав би таким сумним».
Ростик поділився своїми роздумами з Юрчиком,
а той відразу ж вигадав план під назвою «Повернення зайчого вуха».
«Біля нашого дому є ательє, де шиють усякі речі.
Через скляну вітрину я бачив розкладені на столах різні тканини.
Ходімо і попросимо,
щоб нам відрізали клаптик тканини на вушко».
Хлопчики так і зробили.
Майстрині теж стало шкода зайчика.
Вона підібрала сіреньку тканину і вирізала з неї вушко.
«Бабусью,
приши будь ласка зайчику ось це вушко!» – попросили хлопчики.
Бабуся взяла голку з ниткою і... сталося диво!
Зайчик аж засвітився від радості.
Усі зрозуміли,
що одновуха іграшка залишилася у спогадах.
Теплих спогадах про те,
що друзів,
які потрапили в біду,
треба усіляко підтримувати.
«А що наш зайчик?»
Він покинув скарбничку спогадів і переселився у хлопчачий рюкзачок,
щоб весело супроводжувати Ростика на прогулянках у парку.
Мама відразу впізнала свою улюблену іграшку
і ще розраділа новому зайчиковому вушку.