І я бачив сон,
не все там сном було.
Погасло сонце ясно,
темні зорі без проміння
І без шляху блокало в безмір'ї.
І крижана земля у темряві наосліп кружляла,
І наставала ранішня пора,
і минала,
Дня по собі не привівши.
Загибелі своєї певний люд колишні пристрасті забув,
Завмерли усі серця в одній молитві світла.
І жив при вогнищах народ,
і трони,
Палаци вінценосних королів,
хати,
пристаніще всього живого На вогнищах згоряли.
І вогонь з'їдав міста,
І юрмились люди на згарищах,
Щоб глянути востаннє,
запам'ятати лиця дороги.
Були щасливі ті,
кому вулканів присвячували смолоскипи з гір,
Весь світ знімів у полісній надії.
Ліси петпалено,
та вже і вони щоден натанули,
Трищали, тліли, валились чорні кістяки дерев.
І ширився навкруг похмурий морок,
І при останніх спалахах заграв Зринались
темноти якісь химерні людські обличчя.
Хто лежав під тьмі,
закривши очі,
і плакав із очею,
Хто голову понуривши, всміхався,
І за клопота наметались інші у пошуках поживи для вогню,
І в бездумі вдивлялися у небо в печальний саван мертвої землі.
І падали з прокльонами додолу,
І скригатали,
і вили у пилу,
І злякані птахи кружляли з криком,
Махали непотрібними крильми.
І страхом скорені вже й хижі звірі,
І шли до вогню,
і гади меж людьми Клубочили,
сечали,
і не кусали,
А люди били їх соби на харч.
І спалахнула враз війна,
якою давно не відав лют,
І знову кров лилась за їжу,
І особінно кожен сидів у темряві і понуро їв.
Любові не було,
єдина думка опалала всіх,
Ганебна близько смерть.
Нестерпний голод пік людей, І гинув в муках лют,
Гнели кістки,
трупи не ховані,
Кістяк гриз кістяка.
І пси голодні кидались на власних господарів,
Один лиш бірний пес,
небищика,
Господаря не зрадив.
Він отганяв голодних і лихих,
Людей,
птахив і звірів,
доки інша Поживана дала голодні пащі,
Та сам не їв нічого, тільки вив.
Вив жалісно,
лизав холодну руку,
Що вже погладить не могла й волоскава,
Та й нарешті і він сконав.
Весь лют помалу вимер,
тільки двоя На все велике місто залишились,
це вороги були.
Зійшлись вони, де вівтаря щетліли головешки.
Було чимало там святих речей,
не для святого вжитку.
І руками холодними,
кощавими,
вони враз попіл розгребли,
Диханням кволим роздмухали вогонь,
І як на сміх їм видно стало.
І вони обидва,
не віддавши кого,
тут голод звів І з написом страшним на чолі «Ворог».
Нараз поглянули лице в лице,
і жаху крикнули,
І впали мертві,
і світ став пусткою.
І вся земля колись могутня і валелюдна,
Нині чорніла грудою без трав, дерев,
Без люду, без життя.
Вже не було весни і літа,
осень і зими,
Лише хаос смерті був.
Моря, озера, ріки, все ущухло.
Рух завмер в німі безодні.
На морях змертвілих безлюдні кораблі гнили,
І щогли шматками осипались,
І вода не плюскала і не хвилювалась,
Шторми навік влягались і канули Припливи в небиття.
Бо місяць їх владар давно сконав,
І в сонному повітрі вітери зів'яли,
Не стала хмар,
бо пітьмі Поміч їх була вже зайв.
Навіки всесвіт втемряв забав.