Звуки сирен,
вибухи,
укриття,
сонні дитячі тільця,
які туляться,
шукаючи захисту,
не розуміючи,
за що який злий ворог забирає в них щасливе дитинство.
Роз'єднані кордонами сім'ї,
непередбачене майбутнє,
злість і ненависть,
образа на всіх і на все,
біль осиротілих родин,
самотніх друзів.
І тривога зависла над Україною.
З кожним днем збільшується площа військових меморіалів,
стає більше матерів у чорних хустинах.
Ні місиву розталого снігу,
ні ймовірний забруднитися
не впливають на людей,
які, стоючи на колінах,
проведжають чергову скорботну процесію,
віддаючи шану загиблому герою.
Мелодія плевекача
мало не щодня пронизує зболені душі перехожих.
А ще ветерани на протезах,
здебільшого молоді,
міцної статури чоловіки.
Вони крокують вулицями,
відвідують спортивні зали,
на них дивляться,
ховаючи погляд.
У когось на очі навертаються сльози,
хтось відвертається,
відчуваючи провину.
Хтось, хто очікує повернення свого захисника,
затамувавши подих,
бореться з гострим відчуттям болю.
Побутові негаразди лише підсилюють розбурханість почуттів.
Страх перед викликами зростання цін,
особливо на продукти.
Цієї зими я відмовлюся від яєць.
Головне – заплатити комунальні,
– ділаться роздумами самотня пенсіонерка.
Усе це підживлюється тривожними новинами,
які новоспечені мазохісти перескіпливо
вишукують серед інформаційного хаосу,
щоб якомога швидше розіслати друзям і знайомим.
Повідомити при зустрічі щось неприємне і тим самим занурити
співбесідника у вир негативних емоцій стало нормою.
«Але чи кращий солодкий обман?
– запитує юнак, що очікує мобілізації.
І відповіді не знаходить.
Люди стали злими,
нервовими, нетерплячими,
– сумно зітхає Іван.
Учора зустрів на сходах сусіда,
а він замість привітання почав із хворобливим
запалом та агресією характеризувати людей,
події,
нехай подекуди справедливо.
Годі було його спекатися.
Та паскуда за стіною спеціально грюкає на кухні після десятої.
А той нахаба вигулює пса у дворі,
хоч би хтось його утруїв.
Донька з'являється лише тоді,
коли їй щось потрібно.
Егоїсти.
Навколо самі лише егоїсти.
Думають тільки про себе.
Усі обманюють, усі крадуть.
Нечиста сила».
Людь набирала все більших обертів.
Марнослів'я чергувалася з добірною лайкою
– даниною моді і ознакою сучасності.
Так,
лайка, матюки стали звичними у спілкуванні.
Можливо,
як підсвідомий спосіб виплеснути невдоволення.
В тому страх,
виклик,
розмірковував Іван.
«Я нещодавно зробив зауваження студентам,
які стояли на зупинці біля престижного університету.
Наша майбутня інтелігенція.
Дівчата і хлопці,
балакуючи пробуденне,
ніби між іншим,
навипередки перекидалися брудними матюками.
Направда,
вибачилися,
коли я зауважив,
що якби їхні батьки,
не кажучи вже про бабусь чи дідусів,
це почули,
то в них би стався серцевий напад.
Це ж не наше.
Це з Тюркської,
через Руський мир дісталося до нас.
Хочете лаятись – лайтеся.
Це ваш вибір,
але не змушуйте сторонніх слухати це».
Андра чекала на Івана біля продуктового.
Поспішаючи з роботи додому,
вони,
як завжди,
на хвильку забігали до супермаркету докопити необхідне.
Черги біля кас не були великими.
«До третії йди»,
– з притиском на третю скерувала свого чоловіка-жінка в капелюшку.
До третієї каси почемчикував і літній чоловік.
«Що там, медом помазано біля тієї третієї каси
?», – здивувалася Олександра.
«Що ж,
підійдімо і ми.
Черги ж однакові».
Він, як всього віку кругловида молодиця,
працювала швидко і вправно.
Але й інші касирки не ловили гав.
Олександра з цікавістю чекала,
коли підійде її черга.
Ось і чек отримано.
«Дякую, що ви відвідали.
Гарного дня!» Жінка усміхнулася так світло і щиро,
що якесь невидиме тепло огурнуло Олександру.
«І вам гарного та спокійного дня!
Дякую», – відповіла, збираючи в пакет куплене.
«Дякую»,
– яке просте і водночас магічне слово.
Дивно, але настрій поліпшився.
Ми всі стали надто чутливими.
Олександра піймала себе на тому,
що усмішка злегка торкнулася кутиків її рота.
«Знаєш,
щоб залишитися тими,
якими були завжди,
ми маємо частіше говорити людям приємне»,
–
Наступного дня зустрішена спортивному майданчику молодого ветерана.
Вони з Іваном підійшли до нього і,
нічого не пояснюючи,
промовили одне слово.
«Дякуємо»,
– хлопець знітився.
«Та це я сам винний», –
«Дякуємо»,
– повторив Іван,
і вони швидко попрямували до хвіртки.
Олександра непомітно озернулася.
З обличчя хлопця спало напруження.
Усміхаючись, він щось розповідав тренеру.
Багатоповерховий будинок стояв,
як темний привод з чорними зіницями.
Знову немає світла,
передбачаючи сумну перспективу
подолання одинадцятиповерхової вершини,
важко зітхнув Іван.
У брамі вони зіткнулися із сусідкою з шостого поверху.
У будинку її знали,
як сварливу інтриганку,
яка невтомно писала наклепи,
виливаючи принезливу гидоту на сусідів у соціальних мережах.
«Таких краще оминати», – подумав Іван.
Але тут зробити це було неможливо.
Сусідка з торбою в руках охкала,
готуючись до важкого сходження.
«Я вам допоможу»,
– запропонував Іван.
І сам здивувався своїй блаженній поведінці.
Сусідка теж розгубилася.
«Ой,
не знаю,
незручно якось».
Поки вона вагалася,
торба опинилася в руках Івана.
Сусідка відшливо подякувала.
Але її дякою чомусь не прозвучало тепло.
Інтонація залишилася агресивною,
а вираз обличчя свідчив про невдоволення і образу на всіх,
з ким перетиналися її шляхи.
Після вечері Олександра взяла смартфон.
Настав час переглядати нові повідомлення.
У групі сусіди побачила запис жінки,
якій вони щойно допомогли.
«Мабуть, дякує», – подумала вона.
Вона замість очікуваного побачила звичний потік наклепів і скарг,
що цього разу дякою не спрацювало.
Та кому від цього гірше?
Пізно ввечері біля під'їзду зупинилася швидка.
У тієї ж сусідки підскочив тиск.
«Собі ж гірше робить»,
– поділилася роздумами з чоловіком.
«Проведімо експеримент.
Будемо дякувати і усміхатися всюди,
де постане потреба.
Цікаво, як це впливатиме на людей»,
– запропонувала Олександра.
Наступного дня вони,
як завжди,
розбіглися по роботах.
Іван на своє оборонне підприємство,
Олександра – до офісу.
Дорогою вона повинна була ще відвести Оленку і Юрчика до школи.
«Чому я змушений ходити до школи щодня?
От Андрій часто залишається вдома.
Вчиться онлайн.
Йому можна, а мені ні?
Де справедливість?
Коли ми втекли в Німеччину,
то я вчився онлайн,
і нічого страшного не сталося»,
– розмірковував Юрчик.
«А в мене джинси немодні.
Це не той фасон.
Світлана хизується своїми новими джинсами,
а з моїх насміхається.
Ти ж мені обіцяла,
що купимо такі ж,
як у неї»,
– ледве не плачучи,
нарікала Оленка.
«Яка гідка погода!
Сіро,
мряка! Зартистично простягнути би до неба руками,
– прагуваньдів Юрчик.
«Так, діти, поговоримо про щось приємне.
З таким настроєм не можна розпочинати новий день»,
– перервала їхне скиглення Олександра.
«Чи ви можете назвати чарівне слово,
від якого усім відразу стає хороше?»
«Я гарно підготувалася до уроків»,
– вигукнула Оленка.
«У Русні горить нафтобаза», – підхопив Юрчик.
«Це ж кілька слів, а я загадала одне – магічне»,
– наголосила Олександра.
«Молодець!» – швидко вигукнув Юрчик.
«Мир!» – відповіла Оленка.
«Перемога!» – продовжив думку Юрчик.
«Так,
це правильно»,
– Олександра на мить розгубилася від того очевидного,
на чому наголошували діти.
«Але віднайдіть слово,
яке є в усіх мовах світу і від якого віє теплом».
«Дякую!» – вигукнула Оленка.
«Це було перше слово, яке я вивчила німецькою.
Тоді мене ще похвалили господарі квартири,
у яких ми мешкали,
і усміхнулися.
А я почув дякую від українок,
які продавали смажені ковбаски в кафе у центрі Берліна.
Я їм заспівав щедрика,
а вони розплакалися і так дякували.
Тоді я заколядував ще й німецькою.
Та всі відвідувачі вигукували «Дя-ку-є-мо»,
плескали в долоні і говорили,
що ось які талановиті українські діти.
Мені самому стало так хороше», – розповів Юрчик.
«А ще,
коли я вчора перевела стареньку бабусю через дорогу,
вона спочатку сказала «спасіба»,
але одразу ж виправилась «дя-ку-ю,
дя-ку-ю»,
– втрутилася Оленка.
За розмовою шлях до школи видався вдвоє коротшим.
«Тож не біймося дякувати одне одному,
домовилися?»
Діти схвально похитали головами.
«Мамо, дякую, що ти у нас така хороша»,
– Оленка намагалася якомога щиріше зробити мамі приємно.
«Ти моя підлабузниця»,
– напівжартума відповіла Олександра.
Вона обійняла дітей і попрощавшись,
попрямувала до зупинки тролейбуса.
Втомлені сірі обличчя зливалися водне.
Людський потік.
Яскравими плямами у сірому натовпі
вигулькували білі пуховики та куртки.
Вони не наче виклик місту,
що захлиналося в тривозі.
Гулі сирен,
у мряці очікування невідомого,
побунтарські світилися вогниками надії.
«Доброго дня»,
– привітався англійською усміхаючись незнайомий чоловік.
«Вибачте, але як пройти на вулицю Куліша?»
Олександра,
натужно згадуючи потрібні англійські слова,
пояснила.
«Дякую»,
– відповів чоловік українською,
і вже англійською додав.
«Яке гарне слово!»
Над пішохідним мостом довго висів велетенський плакат.
«Дякуємо за відвідини нашого магазину».
Вони з Іваном не раз обурювалися несмаку його оформлення.
Вітер,
який,
очевидно,
був такої ж думки,
розірвав плакат навпіл.
Тепер залишилася лише перша частина напису «Дякуємо».
«Це символічно», – подумала Олександра.
Увечері в їхній оселі зібралися родичі і друзі,
щоб привітати Івана з днем народження.
«Я хочу всім вам подякувати за те,
що ви в мене є»,
– звернувся Іван до гостей.
«Дякую за кожну подаровану щасливу мить,
за кожний день,
за те,
що в нас спільна віра в перемогу і в майбутнє».
Мабуть,
раніше ці слова звучали б занадто пафосно.
«Але не сьогодні»,
– подумала Олександра.